Пост-аудит у митній справі: Способи судового захисту

Статья посвящена вопросам, связанным с контролем соблюдения таможенного законодательства, который осуществляется как в порядке выездных, так и невыездных проверок, причем особое внимание уделяется невыездным документальным проверкам. Особенно интересной представляется использованная автором судебная практика.Пост-аудит з питань митного законодавства – це болюча тема для українського бізнесу, адже від початку цього процесу платник податків займає програшну позицію. Як наслідок, більшість компаній у таких випадках надає перевагу ролі пасивного спостерігача з надією, що перевірка пройде без значних санкцій. Однак така бездіяльність може закінчитися штрафними санкціями та сумами донарахувань з великою кількістю нулів, а підприємство навіть не здогадається, що весь процес перевірки можна було б зупинити ще на стадії його зародження. Пост-аудит у митній справі поділяється на два види: виїзний та невиїзний. Виходячи з аналізу співвідношення судової практики, сформованої за 2016-2018 рр., левова частка оскаржень припадає саме на документальні невиїзні перевірки. Тому варто присвятити більше уваги саме цьому виду перевірок. Ст. 351 Митного кодексу України містить виключний перелік підстав для проведення документальних невиїзних перевірок, що відображені у 2-х пунктах:
1. Виявлення ознак, що свідчать про можливе порушення митного законодавства, за результатами аналізу митних декларацій та інформації, що стосується товарів, митне оформлення яких завершено, отриманої від суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та виробників таких товарів, а також з висновків експертів, акредитованих відповідно до законодавства.
2. Надходження від уповноважених органів іноземних держав документально підтвердженої інформації про непідтвердження автентичності поданих органу доходів і зборів документів щодо товарів, митне оформлення яких завершено, недостовірність відомостей, які в них містяться, а також запитів стосовно надання інформації про зовнішньоекономічні операції, які здійснювалися за участю суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності – резидентів
(іншими словами, мова йде про підробку таких документів). Якщо п. 2 ст. 351 МК України пов’язаний з підробкою документів та фіктивністю фінансових операцій, то що стосується «виявлення ознак, які свідчать про можливе порушення митного законодавства» до початку перевірки, не все так однозначно.
По-перше, серед найбільш поширених підстав для проведення документальних невиїзних перевірок варто виокремити прийняття митницею рішень про визначення коду товару, коригування митної вартості, винесення постанови у справі про порушення митних правил, порушення митного режиму
переробки та ін. Однак не завжди наявність одного із зазначених випадків може свідчити про існування так званої «ознаки можливого порушення митних правил».
По-друге, підстави, передбачені ст. 351 МК України, повинні бути детально та обґрунтовано описані в наказі про проведення перевірки.
Приміром, у постанові від 07.08.2018 р. у справі №808/2133/17 Верховний Суд вказав: «Наказ про призначення документальної невиїзної перевірки обов’язково має містити визначені ч. 2 ст. 351 МК України підстави для її проведення, які зі змісту такого наказу можна було б чітко ідентифікувати».
На практиці наказ про призначення перевірки достатньо часто містить лише посилання на реквізити доповідної записки контролюючого органу та відповідну статтю Митного кодексу України для ідентифікації виду перевірки, а також список осіб, залучених до перевірки, та період її проведення.
Таким чином, ознайомитися хоча б з мінімумом інформації про те, в чому полягають підстави пост-аудиту, можна лише з доповідної записки, яка перед проведенням перевірки не вручається та поштою завчасно не надсилається.
Що стосується вручення наказу про призначення перевірки, зазвичай у платника податків обмаль часу для ефективних дій. Якщо у разі проведення планової перевірки наказ надсилається завчасно (ч. 6 ст. 346 МК України), то у разі документальної позапланової виїзної перевірки наказ пред’являється безпосередньо перед початком перевірки (ч. 1 ст. 349 МК України), а під час проведення документальної невиїзної перевірки такий обов’язок у контролюючого органу взагалі відсутній (ознайомлення з наказом є правом підприємства згідно з п. 1 ч. 1 ст. 350 МК України).
Повідомлення про проведення перевірки – це єдиний документ, який містить вихідні дані щодо наказу про її призначення та надсилається підприємству до початку проведення документальної невиїзної перевірки (ч. 4 ст. 351 МК України). Проте строк завчасного повідомлення не регламентований Митним кодексом України, тому поширеними є ситуації, коли підприємство отримує повідомлення за день до проведення перевірки, що значно ускладнює можливість ефективного реагування.
За таких обставин оскарження процедури документальної невиїзної перевірки фактично унеможливлюється, адже зупинити дію наказу про призначення перевірки (що має наслідком повне зупинення перевірки) до її початку майже нереально. Виходячи з процесуальних норм та ситуації із завантаженістю судів, розгляд заяви про забезпечення позову відбудеться якщо не під час перевірки, то вже після її проведення.
Однак наявність таких перешкод не означає, що потрібно опускати руки. Навіть якщо забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу про призначення перевірки втратить свій юридичний сенс, його визнання протиправним і скасування свідчить про незаконність перевірки та її результатів. Зважаючи на тенденцію нещодавно сформованої практики, за наявності достатніх підстав, шанси можуть бути високими.
Що стосується оскарження результатів пост-аудиту у формі податкових повідомлень-рішень, то такі підстави прямо залежать від підстави для проведення перевірки, наявності в діях платника податків протиправного характеру та характеру обставин, що її зумовили.
Протягом останніх років стратегії захисту фактично залишаються незмінними. Наразі вся увага адвокатів, а також суддів першої та апеляційної інстанцій прикута до формування практики Верховного Суду, який вже відзначився достатньо нетиповими підходами у суперечливих категоріях справ.
Донедавна практика оскарження пост-аудиту з питань митної справи вирізнялась кількома найбільш популярними висновками. Перший полягав у необхідності доведення податковим органом так званої «обґрунтованої підозри» порушення митного законодавства платником податків. Така підозра повинна бути виявлена до початку перевірки. Такі висновки були достатньо поширеними серед суддів Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України.
Подібний висновок знайшов своє відображення у практиці нового Верховного Суду, зокрема у постанові від 23.01.2018 р. №2А/1770/3979/12, в якій було зазначено: «Аналіз наведених норм свідчить про можливість митного контролю після завершення митного оформлення, за умови обґрунтованої підозри, що під час пропуску товарів і транспортних засобів через митний кордон України було допущено порушення законодавства України». Ця позиція була підтримана також у постановах від 20.03.2018 р. №820/2466/13-А та від 07.08.2018 р. №821/751/17.
Другий визнаний практикою висновок стосується неможливості проведення пост-аудиту з питань митного законодавства після завершення митного оформлення та пропуску товару на митну територію України, зважаючи на відсутність виявлених порушень під час проведення митного оформлення.
Наприклад, у постанові від 20.03.2018 р. №820/2466/13-А Верховний Суд дійшов такого висновку: «Прийнявши вантажну митну декларацію та пропустивши товар на митну територію України, митний орган погодився з відомостями, зазначеними імпортером, у тому числі з кодом товарної номенклатури, до якого віднесено імпортований товар, про що виніс відповідне рішення про визначення коду товару».
Проте в наступному абзаці Верховний Суд резюмує щодо межі доказування у подібній справі: «У справі, що розглядається, судами встановлено, що доказів на підтвердження подання позивачем неповної, недостовірної, неправдивої інформації митному органу під час декларування імпортованого товару відповідачем не надано». Отже, прийняття рішення про визначення коду товару чи коригування його вартості ще не свідчить про наявність підстав для проведення пост-аудиту.
Водночас в одній з нещодавно прийнятих постанов Верховний Суд залишив без уваги поширений у «старій» практиці висновок, який є достатньо наближеним до вищезазначеного: «Якщо митний орган, приймаючи ВМД, самостійно визначає митну вартість товару та пропускає товар на митну територію України (після сплати імпортером передбачених законом податків і зборів), то надалі він не має правових підстав для прийняття податкових повідомлень про донарахування податкових зобов’язань, за винятком випадку, коли за наслідками службової перевірки або розгляду кримінальної справи встановлено змову між декларантом і митним органом, спрямовану на заниження обов’язкових платежів» (постанова ВС від
05.06.2018 р. №803/1420/1). Таке рішення суду касаційної інстанції зумовлене втратою чинності положеннями митного законодавства, на основі яких формувалися подібні висновки. Отже, залишається сподіватися, що практика нового Верховного Суду формуватиметься відповідно до завдань, передбачених ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а платники податків, замість пасивного зволікання, все частіше використовуватимуть всі можливі способи судового захисту, докладаючи зусилля для формування такої практики.

Автор: Ігор СОКОЛОВСЬКИЙ

Источник: Юридична Газета. — 2018. — № 43-44. — С. 22 — 23.

You may also like