Настоящая публикация посвящена вопросам, связанным с признанием и принудительным исполнением в Украине решений иностранного суда и иностранного (международного) коммерческого арбитража. Особенное внимание уделяется международным двухсторонним договорам Украины о правовой помощи. В публикации в удобной табличной форме приводятся также решения иностранных судов, которые могут быть признаны и исполнены в Украине, и перечень документов, необходимых для признания и исполнения решения иностранного суда.
27 квітня цього року на спільному засіданні Комітету з процесуального права та Комітету з альтернативних вирішень спорів АПУ в офісі юридичної компанії LCF правники обговорили проблематику визнання та виконання рішень іноземних судів та міжнародних комерційних арбітражів в Україні. Доповідачами заходу виступили радник LCF Ганна Оліфіренко; партнер ЮК ARBITRADE Юлія Черних; радник ЮФ Aequo Павло Бєлоусов. Модератором заходу виступила голова Комітету АПУ з альтернативних вирішень спорів, керуючий партнер АФ ENGARDE Ірина Назарова.
Так, на початку заходу Ганна Оліфіренко розповіла про специфіку виконання іноземних судових рішень. За її словами, варто пам’ятати, що будь-яке судове рішення – це частина правопорядку тієї держави, на території та в межах юрисдикції якої його було прийнято. Отже, для визнання та виконання рішення іноземного суду в певній державі, необхідна, перш за все, згода цієї держави. Доповідач також пояснила, що процедура визнання та виконання поєднує два аспекти: визнання рішення іноземного суду – це поширення законної сили рішення іноземного суду на територію певної держави, де необхідне таке визнання, та виконання, тобто застосування засобів примусового виконання рішень іноземного суду в державі, в якій воно визнано.
Пані Оліфіренко детально зупинилась на тому, які рішення іноземного суду можуть бути визнані та виконані, зокрема, рішення іноземних судів зі справ, що впливають з трудових, господарських, сімейних
правовідносин. Також можуть виконуватись вироки іноземних судів, в частині відшкодування шкоди та
заподіяння збитків та рішення міжнародних комерційних арбітражів.
Як наголосили доповідачі, першочерговим кроком для порушення питання про визнання та виконання рішення іноземного суду є з’ясування того, чи укладено між Україною та відповідною державою, рішення якої необхідно виконати, міжнародний договір, який регулює питання визнання та виконання.
Це може бути як багатосторонній міжнародний договір, наприклад Конвенція про правову допомогу і
правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах укладена в рамках СНД, так і
двосторонні договори про надання правової допомоги. Географію держав, з якими укладено такі договори, описала Юлія Черних, наголосивши на тому, що з більшістю країн, в тому числі з рядом європейських країн та США, договорів, які б передбачали взаємне визнання та виконання рішень не укладено.
У випадку, якщо відповідного міжнародного договору не укладено, іноземне рішення можливо визнати та виконати на підставі принципу взаємності. Тут також варто зазначити про те, що Україна тривалий час була винятком, оскільки більшість економічно розвинутих держав давно вже перейняли принцип взаємності та закріпили його на законодавчому рівні. «У нас він фактично запрацював з 2010 р., коли були внесені відповідні зміни до ЦПК України. На сьогоднішній день законодавством України передбачено, що відносно рішень, які підлягають визнанню та виконанню, принцип взаємності існує, доки не доведено інше, тобто закріплено презумпцію принципу взаємності.
Нажаль, для визнання рішень іноземних судів, що не підлягають примусовому виконанню, такої норми не закріплено, що на практиці породжує певні юридичні складнощі», – констатувала Ганна Оліфіренко.
Доповідачі поділились із учасниками круглого столу із цікавими прикладами судової практики, пов’язаної із визнанням українськими судами іноземних рішень, в тому числі рішень міжнародних комерційних арбітражів, та наданням дозволу на їх примусове виконання. Так, пані Оліфіренко зазначила, що порівняно із
більшістю європейських країн, українське законодавство ставить додаткову вимогу для визнання рішення іноземного суду, а саме трирічний строк його пред’явлення до виконання.
В свою чергу, судова практика свідчить про те, що за умови обґрунтування поважності причин пропуску строку, його може бути поновлено судом.
Під час доповідей та загальної дискусії також обговорювались підстави для відмови у задоволенні клопотань про надання дозволу на примусове виконання рішень іноземних судів та арбітражів, в тому числі можливість та практика часткового задоволення таких клопотань, відсутність законодавчих механізмів для вжиття заходів забезпечення позову, прийнятих іноземними судами та арбітражами, виконання неостаточних арбітражних рішень.
Автор: Єгор ЖЕЛТУХІН
Источник: Юридична Газета. – 2015. – № 18. – С. 30 – 31.